9 липня Служба освітнього омбудсмена Сергія Горбачова опублікувала результати опитування батьків про їхнє ставлення до онлайн- чи офлайн-навчання з 1 вересня. Майже в усіх регіонах незалежно від безпекової ситуації й облаштування укриттів більшість підтримала дистанційне навчання. На це опитування відреагували в Міністерстві освіти й науки — мовляв, його результатам не можна довіряти.
hromadske поговорило з Сергієм Горбачовим про опитування його Служби, про те, наскільки школи готові до 1 вересня і до навчання під загрозою ракетних обстрілів, та про українських школярів за кордоном.
«Ми можемо зробити все, щоби зменшити ризики, але ми не можемо усунути небезпеку»
Чи можна ризикнути й сказати, що в нас є регіони, де безпечно починати навчальний рік офлайн?
Я на себе таку відповідальність точно не взяв би. Є те, що залежить від нас. Якби я зараз був директором школи, то передусім приділив би увагу ретельному аудиту, що є в школі: які приміщення, наскільки їх можна захистити. І від цього ухвалював би рішення про формат й інформування батьків.
Ми можемо зробити все, щоби зменшити ризики, але ми не можемо усунути небезпеку від нападу росіян і від їхніх ракет.
Тому заклад освіти, управління освіти, місцева влада мають робити все, щоб максимально зменшити ризики, обладнати укриття там, де вони є, розробити алгоритми дій в різних ситуаціях та навчити дітей, вчителів, батьків. Це те, що ми можемо зробити та за що відповідаємо. Але ніхто не може відповідати за приліт російської ракети.
Навчання дітей, як правильно евакуюватися з класу до укриття, — чи передбачене воно і коли його мають проводити?
Провести належним чином навчання — це відповідальність закладу освіти. Діти й учителі мають знати, куди і як іти, як там перебувати, як виходити, яким чином це все має відбуватися.
Зараз дітей у школах немає. Але вчителі поступово виходять на роботу з відпусток. Тому вже можна проводити тренування та навчання педагогів, готувати їх до того, що прийдуть діти і їх слід навчити.
Також необхідно в школах, де планують офлайн-навчання, зробити добре помітну і зрозумілу систему навігації приміщенням.
Знаю дуже гарний спосіб, як визначити, чи нормально розроблена маршрутизація, дороговкази в школі. Рекомендую провести простий експеримент батькам: попросіть кого-небудь, щоб він із вами зайшов до школи. Заплющте очі, і нехай ця людина відведе вас, аби ви не знали куди. А потім розплющте очі й подивіться навколо — якщо ви відразу не зрозуміли, де перебуваєте і куди треба йти на вихід, це означає, що вказівники треба зробити зрозумілішими.
Наскільки виправдані результати опитування вашої Служби, які свідчать, що велика кількість батьків хоче, щоб їхні діти навчалися онлайн?
Абсолютно виправдані. Ці результати підтверджують і цифри інших опитувань, які проводили незалежно від нас. Свої результати опублікувала Державна служба якості освіти та деякі військово-цивільні адміністрації. Їхні результати навіть іноді дають більший відсоток за дистанційну освіту, ніж наше опитування.
Вважаю важливим розуміти суспільні настрої. Бо позиція МОН полягає в тому, мовляв, якщо ніхто нічого не знає, отже, проблем не існує. Але проблема не зникає, якщо її замовчувати. Вона лише заганяється вглиб, і згодом буде ще гірше.
Зараз я можу впевнено стверджувати, що 50-60% батьків в Україні схиляються до дистанційного навчання. До того ж що далі на Схід — то більше прихильників онлайн-навчання. Така ж ситуація в тих містах, які вже стали обʼєктами ракетних нападів. Наприклад, у Вінниці або в Кременчуці.
До слова, я також багато спілкуюся з батьками, які брали участь в опитуваннях всередині шкіл або територіальних громад. Багато висловлювали здивування. Вони спілкуються між собою, знають, хто і як налаштований, але траплялися випадки, коли практично весь клас голосував за дистанційне навчання, а в результатах опитування потім було, що 70% — за офлайн. Звідки беруться ці цифри, невідомо. І тут велике питання до доброчесності тих, хто проводить такі опитування.
Батьків опитують також на місцях. Якщо частина обирає очну форму, а частина — дистанційну, як має бути організоване таке навчання?
Нещодавно міністр освіти виступив з ідеєю, щоб діти навчалися одночасно офлайн і онлайн в межах одного закладу й однієї паралелі класів. Це гарна ідея. Я її підтримую. Але для того, щоб її запровадити, потрібно зробити певні зміни в нормативних документах.
Точно знаю, що я, як і багато моїх колег, змогли б організувати таке навчання. Але, на жаль, є два моменти: не всі керівники закладів освіти готові брати на себе відповідальність за самостійне ухвалення рішень. Деякі очікують наказів, тому що це рішення повʼязане з використанням бюджетних коштів і виникає низка запитань.
Як ми зробимо розклад, як ми розподілимо навантаження між учителями? Кому онлайн, а кому офлайн? Як ми будемо переводити дітей з однієї форми навчання на іншу? Як оплачувати роботу вчителя, якщо він за один день проводить частину уроків офлайн, а частину онлайн? Зараз половина батьків хоче онлайн, половина — офлайн, а мине місяць і раптом зʼясується, що всі хочуть онлайн. Що робити з тими класами, які вже затарифіковані для очного навчання? Або навпаки: всі захочуть перейти на офлайн, а в нас кабінетів не вистачає.
Це такі малопомітні речі, які потребують ретельного опрацювання та внесення змін до нормативних актів. Як на мене, треба було сказати, що ми пропонуємо певний варіант і для цього внесли зміни в нормативну базу, що дозволяє директору школи робити швидкі переведення дітей, швидке перенаправлення коштів. Бюджетний процес — це серйозна річ.
Поки в цьому питанні є велика невизначеність. Усе залежить від директора школи, від того, наскільки він готовий згадати, що його призначення — не перекладати папірці, а ухвалювати рішення в ситуації невизначеності.
Повітряні тривоги можуть тривати годинами навіть у регіонах, далеких від зони бойових дій. Навчальний процес у сховищі — наскільки це обовʼязково?
Такої чіткої вимоги немає. На мою думку, усе залежить від умов в укритті у закладі освіти, кількості присутніх там дітей. Якщо така можливість є, я б просив колег, щоб вони працювали, наскільки це можливо. Але вимагати від учителя, щоб він у підвалі під час тривоги обовʼязково проводив заняття, — це занадто.
«У нас немає ані юридичного, ані морального права вимагати від цивільних неозброєних людей героїзму перед озброєними окупантами»
Як ви підтримуєте контакт з освітянами й батьками з тимчасово окупованих міст і сіл, які мають проукраїнську позицію, але з певних причин не можуть виїхати? Як для них почнеться навчальний рік?
У нас дуже багато звернень від людей із тимчасово окупованих територій, ми з ними спілкуємося. На людей тиснуть, їм погрожують. Українських вчителів виселяють з їхніх будинків і заселяють туди інших — з Сибіру, з Алтаю. Ще й до того привозять людей, які вперше в житті побачили асфальт в Україні.
Коли люди запитують, як ми можемо підтримати наших колег, що для них зробити, найправильніша підтримка — вірити в ЗСУ. Ми обовʼязково звільнимо тимчасово окуповані території. До того ми фактично не маємо можливості впливати на те, що відбувається там, зокрема, щодо виплат зарплат вчителям, щодо навчання наших дітей. Це важко і складно. Але єдине, що я можу сказати людям, які там залишаються: найцінніше — це життя та здоров’я, його треба зберегти. Слід бути надзвичайно обережними й не йти на добровільну співпрацю з окупантами.
На тимчасово окупованих територіях у школах також можуть не віддавати документи дітей, які будуть виїжджати на територію, підконтрольну Україні. Що в такому випадку робити батькам?
Потрібно звертатися до управління освіти, закладу освіти на території, куди батьки з дітьми виїхали. Ми оприлюднили розʼяснення про те, що там зобовʼязані взяти дитину і щоб вона навчалася в українській школі. Документи можна відновити, можна заповнити зі слів батьків. Частина документів є в реєстрах. Але загалом потрібно дивитися не на папірець, а на людину. І допомагати людині, а не папірцю.
«Ми можемо реально втратити освітнє покоління: воно не буде знати української мови і буде відірване від української історії, культури»
Онлайн-навчання українців, які переїхали за кордон, часто — формальна річ, якою батьки тримають місце у своїй школі. Наскільки ця форма навчання прийнятна, коли дитина вчиться онлайн в Україні, і офлайн — за кордоном?
Це величезна проблема, яка критично загострюється, і ми не бачимо, щоб цю проблему розв’язувало МОН.
Кілька днів тому єврокомісарка з питань внутрішніх справ заявила, що українські діти мають навчатися або в школах країн перебування, або повертатися в Україну. Мене ця заява здивувала й обурила. Європа, яка надає нам допомогу, має розуміти, що ми, українці, там не з власної волі.
Ми повинні зробити все, щоб українська дитина за кордоном, де вона зобовʼязана ходити у школу, не втрачала звʼязок з Україною. Щоб вона могла вивчати українську мову, літературу, історію. Є проблема в тому, що за кордоном не лише відсутні важливі для нас предмети. Також й освітні програми дуже різняться за віковим розподілом. Наприклад, те, що наша дитина вивчає умовно в 6 класі, в інших країнах можуть проходити в 8-му або навпаки у 4-му.
Ідеальним варіантом було б, якби діти йшли до шкіл у країнах перебування, але в них протягом навчального дня був виділений час, скажімо, зо дві години, уроки, на яких діти могли б онлайн працювати з українськими вчителями за українськими програмами й українською мовою. Але, на жаль, цього не зробили. Десь є якісь домовленості, але системно цю проблему не вирішили. Ми можемо реально втратити освітнє покоління: воно не буде знати української мови і буде відірване від української історії, культури. Це небезпечно.
Тобто єдиний вихід — підʼєднуватися до онлайн-уроків, які проводять в Україні?
У більшості країн діти зобов’язані відвідувати школу. В інакшому випадку на батьків чекають штрафи та інші покарання. Але є величезна проблема у тому, що час уроків в наших школах збігається з навчанням у закордонних. Діти намагаються вчитися в українській школі ввечері: переглядати записи уроків, виконувати домашні завдання.
Є й інші варіанти. Наприклад, українські суботні школи, хоча це теж додаткове навантаження на дітей. Також — залучення українських учителів, які перебувають за кордоном, для навчання наших дітей. Але для цього потрібні певні зміни, тому що наша система не визнає українським вчителем людину, яка працює з українськими дітьми за українськими програмами, але за кордоном. Це потрібно також виправляти, чого досі не зробили.
Якщо дитина повертається з-за кордону зі своїм табелем, що тут на неї чекатиме?
У квітні у МОН видали наказ про завершення навчального року в умовах воєнного стану. У ньому йдеться, що заклади освіти, зокрема, закордонні, у яких тимчасово навчались учні, можуть видавати їм інформаційні довідки про період навчання з переліком предметів, окремих тем та результатів оцінювання.
В окремих випадках за рішенням педагогічної ради закладу оцінювання за II семестр учнів 5-8 та 10 класів може бути не за 12-бальною шкалою, а «зараховано»/«не зараховано». Усе залежить від країни, з якої повернулася дитина, які предмети, курси зазначені в документі про освіту, який вона отримала.
Думаю, нам дуже треба буде поміркувати про те, як ми будемо виходити з цієї ситуації. Уже є чимало випадків, коли наші школи не знають або відмовляються зараховувати ці довідки. Адже за кордоном у школах вивчають, наприклад, природничі науки, які об’єднують фізику, хімію, астрономію, біологію та географію. Але теми та години цього предмету не відповідають українським предметам.
Поки я не маю відповіді на це запитання. Думаю, ми б мали її напрацювати з освітніми експертами, з МЗС, з МОН. На жаль, я не бачу реальних дій Міністерства освіти, щоби підтримати наших дітей за кордоном.
Українські батьки можуть отримувати дзвінки зі шкіл про те, що вони мають забрати документи зі школи, якщо почали навчання за кордоном. Наскільки це законно?
Абсолютно незаконно. Якщо батьки не напишуть заяву, то жодна школа в Україні не має права відрахувати дитину. Єдиний виняток — після 9 класу, якщо в дитини низькі оцінки. Тоді її можна не зарахувати до 10-го. В усіх інших випадках, що б не відбувалося, відрахувати дитину неможливо.
Деокуповані території та зруйновані школи. Як там відбуватиметься навчання?
Треба дивитися, що насправді відбувається. Де ми можемо навчати дистанційно, де — переформатувати класи, де — перевести дітей зі зруйнованої школи до іншої. Треба зважати на те, що зараз за кордоном, за різною інформацією, перебуває майже половина дітей шкільного віку.
Я спілкуюся з директорами київських шкіл і бачу, що в них проблеми з наповненням перших класів. Тому треба дивитися на реальну ситуацію і вирішувати все, враховуючи автономію закладу освіти.